Я сіпнулася вперед, але Данило встиг перехопити мене за руку.
— Не рухайтеся.
Я майже не впізнала власний голос, коли відповіла:
— Там моя дитина.
Софія стояла біля порога кабінету, притискаючи блокнот до грудей. Перед нею, за кілька кроків, знаходився Титан — величезний кане-корсо, який щойно не дозволяв жодному дорослому наблизитися до Андрія Морозенка.
Тепер пес не гарчав.
Це налякало мене ще більше.
У кабінеті Андрій лежав біля письмового столу без свідомості. Навколо нього блищали уламки хрусталя. Лікар Євген Романюк залишався біля дверей, не наважуючись зробити ще один крок. Данило та двоє озброєних охоронців стояли поруч.
Але жоден із них не міг пояснити, чому Титан дозволив моїй п’ятирічній доньці підійти так близько.
— Софіє, повернися до мене, — сказала я.
Вона не відповіла.
Дівчинка дивилася на пса так, ніби бачила перед собою не небезпечну тварину, а когось, кого давно знала.
Титан підняв голову.
Його масивне тіло залишалося над господарем, лапи стояли по обидва боки від грудей Андрія. Але тепер у його поведінці не було тієї люті, яка щойно тримала весь коридор у страху.
Софія зробила ще один крок.
— Не підходьте! — різко сказав лікар.
Вона зупинилася.
Я відчула, як Данило сильніше стиснув мою руку.
— Вона не розуміє, наскільки це небезпечно, — прошепотів він.
— Вона розуміє більше, ніж ви думаєте.
Я сама не знала, чому це сказала.
За вісім місяців роботи в цьому будинку я бачила Титана десятки разів. Він не був звичайним домашнім собакою. Його тримали біля господаря майже постійно. Охоронці ставилися до нього з обережністю. Навіть Данило, який керував усією охороною, ніколи не гладив його без дозволу Андрія.
Але була одна дивна річ.
Титан ніколи не гарчав на Софію.
Дівчинка могла сидіти на підлозі в коридорі й малювати, поки пес лежав неподалік. Вона іноді тихенько говорила до нього, показувала свої малюнки або залишала біля дверей його миски маленькі паперові фігурки.
Андрій цього не любив.
Кілька разів він наказував мені не дозволяти Софії наближатися до собаки.
Я завжди виконувала наказ.
Тепер я раптом зрозуміла, що саме ця заборона могла бути важливішою, ніж здавалося.
Софія присіла навпочіпки.
— Мам, він боїться.
Данило коротко видихнув.
— Собака не боїться.
— Тихо, — сказала я.
Уперше за весь час я не подумала про його посаду.
Моя увага була тільки на доньці.
Софія повільно поклала блокнот на підлогу біля себе. Потім підняла обидві руки, щоб показати Титанові, що в них нічого немає.
Пес не рушив.
— Добре, — прошепотіла вона. — Я тільки подивлюся.
Лікар Романюк нахилився до мене.
— Якщо він змінить позу, відведіть дитину негайно.
Я кивнула.
Але ніхто не знав, що саме Софія збирається зробити.
Вона не йшла до Андрія.
Вона йшла до Титана.
Ще крок.
Пес повільно опустив голову.
Один із охоронців поклав руку ближче до зброї.
Данило зробив рух уперед, але я схопила його за рукав.
— Не треба.
— Якщо щось станеться…
— Ви налякаєте його.
Данило подивився на мене так, ніби я говорила божевільні речі.
Та Софія вже була зовсім близько.
Титан вдихнув повітря біля її руки.
Потім лизнув пальці.
У коридорі ніхто не сказав ані слова.
Софія обережно торкнулася його шиї.
— Ти його охороняєш, правда?
Пес не відвів голови.
— Від усіх?
Він знову подивився на неї.
Софія повернула голову в бік Андрія.
— Можна до нього?
Титан посунувся.
Не відступив повністю.
Лише настільки, щоб між його передніми лапами з’явився вузький прохід до господаря.
Доктор Романюк одразу зрозумів.
— Тепер я можу перевірити пульс.
— Обережно, — сказала я.
Лікар повільно ступив усередину.
Титан не гарчав.
Романюк опустився біля Андрія, перевірив дихання, потім пульс.
— Він живий.
У мене підкосилися ноги.
Але лікар не усміхнувся.
— Потрібно перенести його до лікарні. Зараз.
Данило кивнув охоронцям.
— Ноші.
Та коли один із чоловіків спробував наблизитися, Титан знову напружився.
Романюк підняв руку.
— Ні. Один за одним.
Софія ще сиділа поруч із псом.
Вона подивилася на мене.
— Мам, він не пустить їх.
Я зрозуміла, що донька мала на увазі не тільки охоронців.
Титан не захищав Андрія від усіх.
Він захищав його від конкретної людини.
Питання було тільки в тому — від кого.
Лікар попросив Данила залишити в коридорі лише одного помічника. Решта охоронців відійшли. Софія залишалася біля Титана, поки Романюк оцінював стан Андрія.
Потім лікар нахилився ближче до господаря будинку.
— На голові немає очевидної рани. Але падіння було сильним. Нам потрібно його обстежити.
Данило мовчав.
Я подивилася на письмовий стіл.
Там лежав перевернутий келих, кілька уламків хрусталя і телефон Андрія.
Телефон світився.
На екрані залишалося невідкрите повідомлення.
Я не встигла прочитати його повністю.
Лише побачила перші слова.
«Не давай їм…»
Екран згас.
Я хотіла сказати про це Данилові, але в цей момент Титан різко повернув голову до дверей.
Софія теж подивилася туди.
У коридорі стояв чоловік, якого я раніше не бачила.
Він не був лікарем.
Не був охоронцем.
І точно не був працівником будинку.
Данило одразу зробив крок переді мною.
— Ви хто?
Чоловік не відповів.
Його погляд був спрямований на Андрія.
Титан тихо загарчав.
Цього разу Софія не злякалася.
Вона просто підвелася.
— Титане, це він?
Чоловік завмер.
Данило повернувся до дитини.
— Софіє, назад.
Але дівчинка дивилася не на чоловіка.
Вона дивилася на Титана.
Пес повільно став між нею та незнайомцем.
І тоді я вперше подумала про те, що сталося до мого приходу.
Андрій був у кабінеті один.
Титан був із ним.
Після падіння господаря пес не пустив нікого.
А тепер він реагував саме на цього чоловіка.
Романюк теж це помітив.
— Даниле, не підпускайте його.
— Я вже зрозумів.
Чоловік підняв руки.
— Я прийшов допомогти.
— Тоді назвіть себе.
Він назвав ім’я.
Данило одразу похитав головою.
— Такого працівника тут немає.
Чоловік зробив крок назад.
Титан ступив уперед.
І цього було достатньо.
Незнайомець розвернувся й швидко пішов коридором.
Данило відправив одного охоронця за ним, але наказав не наближатися до собаки.
Я стояла біля Софії й намагалася зрозуміти, що відбувається.
Усе ще не було доказу, що незнайомець мав стосунок до падіння Андрія.
Але тепер з’явився факт, який не можна було ігнорувати.
Титан знав його.
Або принаймні вважав його загрозою.
Через кілька хвилин Андрія обережно підготували до перенесення.
Титан не відходив далеко.
Софія залишалася поруч із ним.
Коли медики винесли Андрія з кабінету, пес пішов слідом.
Я вже хотіла забрати доньку, коли вона раптом підняла свій блокнот.
— Мам.
— Що?
Вона розгорнула сторінку, яку малювала ще до того, як почула гуркіт.
На малюнку був великий чорний пес.
Поруч — чоловік біля столу.
А трохи далі — маленька дівчинка.
Я впізнала Андрія.
Але на малюнку було ще дещо.
Біля дверей стояла друга людина.
— Коли ти це намалювала? — запитала я.
— До того, як упав дядько Андрій.
Я подивилася на Данила.
Він забрав блокнот не одразу.
Потім нахилився над малюнком.
— Софіє, ти бачила цього чоловіка?
Дівчинка кивнула.
— Він заходив до кабінету.
Я відчула холод у пальцях.
— Коли?
— Коли мама складала рушники.
Данило подивився на двері кабінету.
Потім на мене.
Тепер у нього був зовсім інший вираз обличчя.
Бо стало зрозуміло, що падіння Андрія не було єдиною подією, яка сталася в тому кабінеті.
Софія бачила те, чого не помітив жоден дорослий.
А Титан, схоже, відреагував не на падіння господаря.
Він охороняв його від того, хто вже був усередині.
Наступного ранку лікар повідомив, що стан Андрія стабілізувався.
Але питання залишилося.
Хто був тим чоловіком?
І чому Титан упізнав його раніше за всіх?
Данило перевірив записи входу до будинку.
У журналі не було жодного відвідувача з таким ім’ям.
Після цього він перевірив камери.
На одному з відео чоловік справді з’явився біля кабінету.
Але найважливішим було не це.
За кілька хвилин до падіння Андрія він уже виходив із кабінету.
Отже, Софія не помилилася.
Вона справді бачила його.
А Титан справді знав, кого не можна підпускати до господаря.
Та коли Данило збільшив останній кадр із камери, він помітив деталь, від якої одразу перестав говорити.
У руці чоловіка був предмет.
Невеликий.
І дуже знайомий.
Це був не телефон.
Не зброя.
І не ключ.
Це була річ, яку Андрій ніколи не дозволяв нікому торкатися.
Саме її відсутність у кабінеті спочатку ніхто не помітив.
А тепер вона могла пояснити, чому найнебезпечніший пес у будинку вирішив захищати свого господаря навіть від тих, хто прийшов його врятувати.
Наступного дня Софія попросила мене відкрити її блокнот.
На останній сторінці вона домалювала чоловіка біля дверей.
А поруч написала одне слово.
Я прочитала його й одразу зрозуміла, що нам доведеться повернутися до того кабінету.
Бо моя донька не просто бачила незнайомця.
Вона запам’ятала, що він сказав Титанові перед тим, як Андрій упав.
І це змінювало всю історію.
