Лука Федорчук тримав медичну сумку так, ніби саме вона могла вирішити, чи залишиться Гаврило Морозенко живим до ранку.
Я ще раз подивилася на останній аркуш у папці, який він подав мені, і зрозуміла: історія з пораненням була не просто неповною.
Вона була складена так, щоб приховати одну деталь.
За кілька годин до цього я навіть не знала, що залишуся в цьому пентхаусі довше за інших.
Чотири медсестри вже пішли.
П’ята збирала речі, коли начальник охорони попередив мене, що чоловік у спальні може стати небезпечним одразу після пробудження.
Але мене більше цікавила не його репутація.
Мене цікавили температура, дихання і причина, через яку людина після начебто успішного лікування не могла підвестися з ліжка.
— У вас п’ять хвилин, щоб піти, поки він не прокинувся, — сказав Лука.
Він стояв біля дверей у дорогому чорному костюмі.
Його колись зламаний ніс одразу видавав минуле боксера, але мене більше насторожувало інше: одна рука весь час залишалася під піджаком.
Я продовжила мити руки.
— Яка температура?
Лука навіть не одразу зрозумів питання.
— Що?
— У Гаврила.
— Тридцять дев’ять і дев’ять.
— Скільки часу?
— Від дня.
— І він досі не в лікарні?
Лука коротко усміхнувся.
— Ви розумієте, хто він?
— Пацієнт із високою температурою.
— Це Гаврило Морозенко.
— Значить, Гаврило Морозенко — пацієнт із високою температурою.
Саме тоді він уперше подивився на мене не як на чергову медсестру, яка має втекти.
Йому було сорок один.
Колись він виходив на ринг.
Але він не мав медичних повноважень.
І це було головним.
Три тижні тому в Гаврила стріляли біля закритого ресторану.
За документами куля пройшла біля лівого плеча, не зачепивши кістку.
Він мав швидко відновитися.
Але спочатку ослабли ноги.
Потім він перестав ними рухати.
Потім з’явилися температура, сплутаність думок і спалахи люті.
Коли ліфт забрав останню медсестру, у квартирі залишилися тільки ми з Лукою.
— Я пропонував їй подвійну оплату, — тихо сказав він.
— Мені запропонуйте потрійну.
— Ви ще години тут не витримали.
— Отже, заощадите.
Саме тоді з кімнати почувся хрипкий звук.
Гаврило прокинувся.
На фотографіях він виглядав просто сильним чоловіком.
Але в реальності його обличчя було сірим, волосся мокрим від поту, а дихання занадто поверхневим.
Його рука різко рушила вперед.
Пальці стиснули моє зап’ястя так сильно, що залишили сліди.
Лука одразу напружився.
— Не треба, — сказала я.
Гаврило дивився на мене.
— Хто тебе прислав?
— Агентство.
— Хто саме?
— Приватна служба догляду.
— Брешеш.
— У вас висока температура і сплутана свідомість.
Його пальці стали ще сильнішими.
— Від тебе пахне антисептиком.
— Я медсестра. Було б набагато дивніше, якби від мене пахло бензином.
На секунду його лють змінилася подивом.
Я перевірила показники.
Насичення киснем було небезпечно низьким.
Я поправила кисень і почула, як він прошепотів:
— Спина.
— Плече?
— Нижче.
Лука одразу змінився в обличчі.
— Він скаржиться на це після клініки.
— Якої клініки?
Він не відповів одразу.
Потім сказав, що після поранення в Гаврила залишився уламок кулі, який нібито видалили під час окремої процедури.
Але в документах було написано інше.
Я попросила Гаврила повернутися.
Лука спочатку відмовився.
— Ніхто не торкається його спини.
Я подивилася на пацієнта.
Навіть крізь гарячку в його очах з’явився страх.
Ми обережно змінили його положення.
І я побачила те, чого не помітили інші.
Там було два шрами.
Перший відповідав пораненню.
Другий був нижче.
Свіжий.
Зашитий.
І він не мав жодного стосунку до кулі.
— Лука.
Він нахилився ближче.
— Що?
— Його оперували двічі.
Лука побачив шов власними очима.
А потім Гаврило ледве чутно вимовив одне ім’я.
— Віктор.
Саме в цей момент страх на обличчі Луки змінився.
Раніше він боявся господаря будинку.
Тепер він боявся того, що означав цей другий шрам.
Лука забрав медичну сумку з моїх рук і поклав її на ліжко.
— Спочатку поясніть, що ви збираєтеся робити, — сказав він.
— Перевірити те, що можна перевірити зараз. І не дозволити нікому знову торкатися цього шва, поки ми не зрозуміємо, звідки він узявся.
Гаврило важко вдихнув.
— Віктор організував клініку.
Лука повільно відпустив сумку.
Це ще не було доказом провини.
Родич міг знайти лікаря, домовитися про процедуру і не знати всіх деталей.
Але одна річ уже була очевидною.
На тілі Гаврила залишилося втручання, якого не існувало в офіційній історії.
Я попросила всі документи, які були в квартирі.
Тільки ті, що вже лежали тут.
— Нікому не дзвоніть, — додала я.
Лука подивився на Гаврила, очікуючи рішення.
Той ледве помітно кивнув.
За хвилину на ліжку лежала тонка папка.
Я відкрила першу сторінку.
Потім другу.
Опис вогнепального поранення був там.
Згадки про другий розріз не було.
Гаврило стежив за моїми руками.
— Отже, Віктор хотів мене вбити?
Я не підняла голосу.
— Я цього не сказала. Я сказала тільки те, що бачу: на вашому тілі є втручання, якого немає в цих паперах.
Тоді Лука мовчки дістав останній аркуш із папки.
Він лежав перевернутим униз.
І коли він поклав його переді мною, я зрозуміла, що другий шрам міг бути лише початком.
