Богдан поклав телефон Андрієві в долоню, і на екрані вже не було жодного простору для виправдань: Катерина сиділа в ресторані навпроти того самого чоловіка й тримала його за руку, а його обличчя було видно повністю.
Андрій ще кілька секунд не торкався зображення пальцем.
Він дивився на чоловіка.
Потім — на Катерину.
А вона дивилася не на фотографію, а на Богдана.
Саме це насторожило Андрія більше, ніж сама близькість на знімку.
— Хто це? — тихо запитав він.
Богдан сів навпроти.
— Ти точно хочеш почути відповідь?
— Після всього ранку — так.
Катерина зробила крок уперед.
— Андрію, вислухай мене.
— Спочатку нехай відповість Богдан.
Друг не поспішав.
Він провів пальцем по екрану й збільшив фотографію.
Тепер Андрій бачив не лише обличчя незнайомця.
Він бачив чорний годинник із прямокутним сріблястим корпусом.
Під ним — три характерні лінії татуювання.
Те саме зап’ястя, яке він помітив на ранковому скриншоті.
Але тепер чоловік дивився прямо в бік Катерини.
І Катерина тримала його за руку так, ніби між ними давно не було нічого чужого.
— Де це знято? — запитав Андрій.
— Це було кілька місяців тому.
Катерина різко перебила:
— Богдане, досить.
— Ні, — відповів він.
Це було коротко.
І вперше за весь ранок Катерина перестала керувати розмовою.
Андрій підвівся.
— Скільки місяців?
Богдан назвав дату.
Андрій одразу відкрив старі повідомлення.
Сім місяців тому Катерина саме тоді вперше почала дивно зникати після роботи.
Тоді вона пояснювала це втомою.
Пізніше — підготовкою до весілля.
Ще пізніше — справами, про які Андрієві нібито не потрібно було знати.
Тепер ці пояснення складалися в одну послідовність.
Але Богдан підняв руку.
— Не поспішай.
Андрій глянув на нього.
— Що ще?
— Я спочатку теж думав, що це просто зрада.
Катерина заплющила очі.
— Богдане…
— Але я перевірив одну річ.
Андрій відчув, як напружилися пальці.
— Яку?
Богдан відкрив інше фото.
На ньому був той самий чоловік.
Цього разу — не з Катериною.
Він стояв біля автомобіля, а поруч була ще одна людина, яку Андрій упізнав одразу.
Його власний батько.
Андрій кілька секунд просто дивився на екран.
— Що він тут робить?
Катерина тихо сказала:
— Ти не повинен був це побачити.
Вона сказала це майже пошепки.
Але Андрій почув кожне слово.
— Що саме я не повинен був побачити?
Катерина не відповіла.
Богдан поклав телефон на стіл.
— Саме тому я й попросив тебе збільшити його ліву руку.
Андрій знову подивився на татуювання.
Три лінії.
Він пам’ятав, де їх бачив раніше.
Не на фотографії.
Не в ресторані.
І навіть не на цьому чоловікові.
Він бачив їх у власному будинку.
Колись, багато років тому.
Але тоді не знав, кому вони належать.
Андрій сів.
— Розкажи все.
Богдан похитав головою.
— Я розповім тільки те, що знаю точно.
Це було важливо.
Жодних припущень.
Жодних здогадок замість фактів.
Він пояснив, що вперше звернув увагу на чоловіка після того, як побачив його біля ресторану кілька місяців тому.
Тоді Богдан не надав цьому значення.
Пізніше він випадково побачив те саме татуювання на іншому знімку.
А коли напередодні ввечері Юлія опублікувала невдалий сторис, Богдан уже зрозумів, що деталі можуть бути пов’язані.
Саме тому він попросив Андрія збільшити руку чоловіка.
— Я боявся помилитися, — сказав Богдан.
— І тепер?
— Тепер я боюся, що ми пропустили головне.
Андрій повернувся до Катерини.
— Ти знала, хто він?
Вона мовчала.
— Ти знала про мого батька?
Катерина опустила очі.
Цієї відповіді вистачило, щоб питання змінилося.
До цього ранку Андрій хотів знати, чи зрадила його наречена.
Тепер він хотів зрозуміти, чому його наречена зустрічалася з чоловіком, який був пов’язаний із його батьком.
І чому про це знали інші.
Телефон Богдана знову завібрував.
Він подивився на екран і зблід.
— Що там? — запитав Андрій.
Богдан не відповів одразу.
Потім простягнув йому телефон.
Цього разу повідомлення було від Юлії.
Вона написала лише одне речення.
«Якщо Андрій уже побачив чоловіка на другому фото, скажи йому про старий будинок».
Андрій підняв голову.
— Який старий будинок?
Катерина зробила крок до дверей.
Богдан перехопив її погляд.
— От саме це я й хотів з’ясувати.
Андрій підвівся.
— Ніхто нікуди не йде.
Катерина подивилася на нього.
— Андрію, будь ласка.
— Ти сім місяців щось приховувала.
— Я приховувала не зраду.
Він завмер.
— Тоді що?
Катерина довго мовчала.
Нарешті сказала:
— Те, що твій батько просив мене ніколи тобі не розповідати.
У кімнаті запала пауза, але тепер Андрій уже не шукав відповіді в її обличчі.
Він дивився на фотографію.
На чоловіка.
На три лінії під годинником.
І на руку власного батька поруч із ним.
За кілька хвилин Андрій уже діставав ключі від машини.
Богдан пішов за ним.
Катерина залишилася біля столу.
На екрані телефону все ще було відкрите друге фото.
І тепер Андрій знав: весілля він скасував через знімок, але справжня причина, через яку його сім’я роками приховувала правду, чекала на нього зовсім в іншому місці.
У старому будинку.
