Наступного ранку Андрій Шевчук узяв із рук Офелії стаканчик із двома таблетками й підніс його до губ. Він зробив це навмисно повільно, бо тепер знав: за ним стежать. Жінка не відходила від ліжка, доки не переконалася, що він нібито проковтнув ліки.
Андрій опустив стаканчик і змусив себе не показувати, що всередині все змінилося.
Ще вчора він думав, що його організм просто відмовляє. Вісімнадцять днів слабкість наростала, живіт болів, ходити ставало дедалі важче, а звичайний чай і їжа після кількох ложок викликали нудоту. Лікарі не могли одразу пояснити, чому сорокашестирічний чоловік, який ще недавно керував технологічною компанією, раптом майже не здатен самостійно дійти до вікна.
Тепер у нього була інша версія.
І вона була набагато страшнішою.
Офелія вийшла зі спальні. Андрій ще кілька секунд сидів нерухомо, а потім поставив стаканчик на тумбочку. Під ковдрою його пальці стискали край простирадла так сильно, що заболіла кисть.
Він не хотів знати, що буде, якщо вони зрозуміють, що він перестав приймати таблетки.
Але ще менше він хотів залишатися людиною, яку всі навколо вважали надто слабкою, щоб щось змінити.
Того ж ранку Лариса принесла йому їжу. Цього разу вона не заходила надовго. Поставила термос на кухонний стіл, переконалася, що поруч немає Офелії, і лише тоді підійшла до нього.
— Вони щось запідозрили? — запитала вона.
Андрій похитав головою.
— Поки що ні.
Лариса кивнула.
На тумбочці лежав носовий платок із двома захованими таблетками. Він уже перестав бути просто шматком тканини. Тепер це був предмет, який міг пояснити, чому чоловік опинився в такому стані.
Лариса не торкалася його без потреби.
— Збережіть їх, — сказала вона. — Як вони є.
Андрій подивився на неї.
— Я зрозумів.
Він не став розпитувати про лабораторію вдруге. Висновок уже був достатньо чітким: речовина впливала на згортання крові, а аналіз зразка перевірили двічі.
Цього ще було недостатньо, щоб пояснити весь задум.
Але достатньо, щоб Андрій перестав сприймати кожну вечерю як звичайну вечерю.
Він згадав усі підноси за останні тижні.
Суп.
Каша.
Чай.
Дві таблетки.
Щодня майже однаково.
Офелія багато років відповідала за господарство. Вона знала, що саме їсть Андрій, коли він приймає ліки й наскільки погано почувається. Якщо хтось хотів поступово погіршувати його стан, кращої можливості важко було придумати.
Та була ще одна деталь.
Рената.
П’ять днів тому вона сиділа біля ліжка в новому пальті й говорила про якогось «хорошого спеціаліста». Її голос звучав стурбовано, але Андрій тепер згадував не інтонацію.
Він згадував слова.
«Якщо тобі не стане краще, доведеться заздалегідь привести справи до ладу».
Тоді ця фраза здалася йому черговою спробою дружини продемонструвати турботу.
Тепер вона звучала інакше.
Лариса розповіла ще дещо.
За день до того, як Матвій передав Андрію записку, вона випадково почула розмову Ренати з Офелією в господарській кімнаті. Лариса не чула всього. Лише кілька слів.
«По дві в день. Не більше».
Після цього вона почула звук пересипаних таблеток.
Саме ця дрібниця змусила її не відмахнутися від власної підозри.
Лариса не була лікаркою. Але її мати понад двадцять років працювала медсестрою, тому вона добре знала хоча б одну просту річ: із призначеними препаратами не експериментують і не пересипають їх навмання з одного флакона в інший.
Наступного дня Лариса забрала одну таблетку.
Вона заплатила за аналіз сама.
Тепер Андрій знав результат.
Проте залишалося головне питання.
Навіщо?
Відповідь почала вимальовуватися того вечора, коли Лариса повідомила йому про телефонну розмову Ренати.
За день до цього вона випадково почула, як дружина запитувала, де Андрій зберігає документи щодо спадщини і коли востаннє змінював заповіт.
Одна така розмова нічого не доводила.
Людина може цікавитися документами з десятків причин.
Але разом із таблетками ця розмова вже не виглядала випадковою.
Андрій довго мовчав.
Потім сказав:
— Ніхто не повинен знати, що я більше не приймаю це.
— Навіть Матвій?
— Особливо Матвій. Він дитина.
Лариса кивнула.
У цьому будинку шестирічний хлопчик уже зробив більше, ніж багато дорослих. Він зайшов у спальню, коли ніхто не бачив, і попередив чоловіка, якого майже всі навколо вже перестали сприймати як людину, здатну захистити себе.
Андрій не хотів перетворювати Матвія на свідка.
Він також не хотів, щоб Лариса ризикувала без необхідності.
Тому вони домовилися про просту річ: зовні все мало виглядати так, як раніше.
Офелія приносить таблетки.
Андрій їх приймає.
Офелія переконується, що він їх прийняв.
І ніхто не бачить різниці.
Але тепер різниця була саме там, де її найменше очікували.
У поведінці Андрія.
Наступні два дні він почав уважніше спостерігати за домом.
Не за людьми загалом.
За звичками.
Офелія завжди ставила піднос праворуч від ліжка.
Рената майже ніколи не заходила вранці.
Помічник телефонував лише тоді, коли виникала потреба в підписі або рішенні.
Ділові партнери писали коротко.
Ніхто не питав, коли Андрій повернеться до роботи.
Ніхто не говорив із ним про майбутнє.
Наче майбутнього вже не передбачалося.
Ця думка змусила його вперше за багато днів підвестися без сторонньої допомоги.
Ноги тремтіли.
Він дійшов до письмового столу.
Відкрив шухляду.
Документів там не було.
Тільки кілька старих ручок, блокнот і запасні ключі.
Андрій завмер.
Він точно пам’ятав, що частина важливих паперів зберігалася не тут.
Але де саме?
Він не став шукати далі.
Якщо за ним справді стежили, хаотичні пошуки могли показати, що він уже щось підозрює.
Він повернувся до ліжка.
Через кілька хвилин зайшла Рената.
— Як ти сьогодні?
— Так само.
Вона поставила сумку на крісло.
— Ти говорив із помічником?
— Ні.
— Він казав, що деякі документи потрібно впорядкувати.
Андрій подивився на неї.
— Які саме?
Рената на мить замовкла.
— Робочі.
— Зрозуміло.
Вона підійшла ближче.
— Ти ж розумієш, що зараз головне — твоє здоров’я.
— Розумію.
Розмова закінчилася швидко.
Після її виходу Андрій довго дивився на двері.
Він уже не намагався вгадати, хто саме бреше.
Тепер його цікавило інше: що вони думають про його стан і наскільки далеко готові зайти.
Наступного дня Офелія принесла йому той самий стаканчик.
Андрій зіграв свою роль.
Він узяв таблетки.
Підніс до губ.
Зробив вигляд, що проковтнув.
Офелія дивилася на нього.
Він це помітив.
— Чому ви так дивитеся? — запитав він.
Жінка швидко відвела очі.
— Просто хочу переконатися, що ви прийняли ліки.
— Я прийняв.
— Добре.
Вона забрала порожній стаканчик.
Андрій дочекався, поки двері за нею зачиняться.
Тоді дістав із кишені одну з таблеток, яку сховав раніше, і поклав її поруч із запискою Лариси.
Він почав складати в голові послідовність подій.
Спочатку погіршення самопочуття.
Потім розмови про спеціаліста.
Потім питання про спадщину.
Потім таблетки.
І тепер спостереження за тим, чи він їх ковтає.
Але в цій послідовності бракувало однієї ланки.
Хто мав доступ до його документів?
І хто знав, де саме лежить заповіт?
Андрій вирішив перевірити це не через запитання, а через поведінку.
Він зателефонував помічникові.
— Мені потрібна одна річ.
— Яка?
— Скажи, де зараз мій останній заповіт.
На іншому кінці запала коротка пауза.
— Ви хочете змінити його?
Андрій заплющив очі.
Цього питання він не очікував.
— Я запитав, де він.
— Думаю, документ у сейфі.
— «Думаєш»?
— Я не маю доступу до нього без вашого дозволу.
Андрій подякував і завершив розмову.
Він не отримав відповіді, якої хотів.
Зате отримав інше.
Помічник знав, про який документ ідеться.
І, схоже, знав, що Андрій може захотіти його змінити.
Увечері Лариса знову прийшла з їжею.
Андрій розповів їй про розмову.
— Тепер нам треба бути ще обережнішими, — сказала вона.
— Так.
— Що ви будете робити?
Андрій подивився на термос.
Ще кілька днів тому він думав, що головна проблема — як одужати.
Тепер питання змінилося.
Йому треба було зрозуміти, хто чекає від нього певного результату.
І що станеться, якщо цей результат не настане.
Він не хотів помсти.
Не хотів влаштовувати сцену.
Не хотів попереджати тих, хто міг бути причетний.
Йому потрібна була правда, яку не можна було легко перекрутити.
Лариса сіла навпроти.
— А якщо вони зрозуміють, що ви знаєте?
— Тоді ми побачимо, що вони зроблять.
— Це небезпечно.
— Знаю.
Він узяв чашку з бульйоном.
Цього разу руки тремтіли менше.
Через кілька ложок він відчув, що нудота відступає.
Це не було дивом.
Він не став раптом здоровим.
Але тіло перестало реагувати так, як реагувало після попередніх прийомів їжі.
Для Андрія цього було достатньо.
Він зрозумів, що має час.
Небагато.
Але має.
Наступного ранку Рената прийшла раніше, ніж зазвичай.
Вона не сіла.
Пройшла до шафи, відкрила дверцята й запитала:
— Ти не пам’ятаєш, де документи на будинок?
Андрій удав, що не почув.
— Що?
— Документи на будинок.
— Навіщо вони тобі?
— Я просто хочу знати, де вони.
Андрій повернув голову.
— Чому саме зараз?
Рената усміхнулася.
— Бо ти хворієш, Андрію. Треба бути практичними.
Він нічого не відповів.
Рената закрила шафу.
Перед виходом вона зупинилася біля дверей.
— До речі, спеціаліст може приїхати вже завтра.
Андрій відчув, як напружилися плечі.
— Який спеціаліст?
— Той, про якого я говорила.
— Я його не запрошував.
— Я знаю.
Вона вийшла.
Саме ці два слова залишилися в нього в голові.
«Я знаю».
Увечері Андрій попросив Ларису не приходити до спальні.
Він хотів, щоб її присутність не стала очевидною.
Матвій також не мав більше заходити без потреби.
Відтепер Андрій мусив діяти сам.
Він знову відкрив шухляду.
Дістав запасний ключ.
Подивився на нього.
Колись це був просто ключ від невеликого сейфа.
Тепер він означав доступ.
Не до грошей.
До відповіді.
Андрій знав, де шукати наступного разу.
Але перш ніж зробити це, він вирішив перевірити ще одну річ.
Він залишив на видному місці порожню папку з написом про спадкові документи.
Папка була навмисно порожня.
Він хотів побачити, хто зацікавиться нею.
Наступного дня папка зникла.
Андрій не торкався її.
Лариса також не знала про цей план.
Отже, хтось інший узяв її.
Тепер у нього з’явився перший матеріальний знак того, що питання про спадщину не було випадковим.
Але цього разу він не поспішив робити висновки.
Він просто поклав ключ у кишеню.
Увечері Рената знову прийшла до нього.
— Завтра приїде спеціаліст, — сказала вона.
Андрій подивився їй прямо в очі.
— Добре.
— Ти не заперечуєш?
— Ні.
Вона, здається, чекала іншої реакції.
Андрій це помітив.
— Тоді відпочивай, — сказала Рената.
Коли двері зачинилися, він дістав ключ.
І вперше за вісімнадцять днів вирішив сам відкрити те, що інші вже, можливо, вважали своїм.
Він не знав, що знайде в сейфі.
Не знав, хто залишив там документи.
І не знав, чи встигне розібратися до приїзду людини, яку Рената називала спеціалістом.
Але тепер Андрій мав дещо важливіше за колишню впевненість.
Він мав контроль над наступним кроком.
Ключ повернувся в його долоню.
І цього разу двері сейфа мав відкрити саме він.
