Коли я повернувся до будинку з дівчинкою на руках, її мати ще не знала, що звичний для неї порядок уже зламався. Піно йшов поруч, майже торкаючись моєї ноги, а маленька рука стискала мою сорочку біля плеча. Рената чекала у вітальні й усміхнулася так, ніби перед нею не стояв господар будинку з переляканою дитиною, а просто закінчилася чергова неприємна розмова.
Я поставив дівчинку на крісло, але не відійшов далеко.
— Покажи, де лежали речі твоєї мами, — сказав я.
Вона одразу подивилася на Ренату.
Цього було достатньо.
Рената зробила крок до мене.
— Пане, я можу все пояснити.
— Поясниш. Після того, як відкриєш шафку.
Вона завмерла.
Саме в ту секунду я зрозумів, що справа вже не в дорогому годиннику. Людина, яка випадково бреше, зазвичай намагається довести власну правоту. Людина, яка готує брехню заздалегідь, спершу думає, як не допустити перевірки.
Я попросив принести ключ.
Рената не поворухнулася.
Тоді це зробив старший охоронець, який стояв у коридорі й до цього мовчав. Він підійшов до шафки, вставив ключ і відкрив дверцята.
Зверху лежала сумка матері дівчинки.
Під нею — дорогий годинник.
Але годинник був не єдиною річчю.
Поруч лежав маленький конверт, складений удвоє.
Я не торкнувся його одразу. Подивився на Ренату.
Вона зблідла.
— Це не моє, — сказала вона.
— Я ще не питав, чиє воно.
Вона замовкла.
Я відкрив конверт.
Усередині був список речей, які мали зникнути з моєї кімнати протягом наступних кількох днів. Біля кількох позицій стояли короткі позначки. Годинник був першим.
Але там був ще один запис.
«Після звільнення матері дитину забрати до родичів».
Дівчинка сиділа на кріслі й тримала старого плюшевого кролика. Одне око в нього давно загубилося, а тканина на вусі розійшлася по шву.
Вона дивилася на конверт.
— Це вона писала? — тихо запитала дівчинка.
— Хто?
Дівчинка підняла палець і показала на інший бік кімнати.
Там стояла моя економка Наталія.
Вона прийшла на шум і зупинилася біля дверей.
Рената різко повернулася до неї.
— Не слухайте дитину.
Наталія нічого не відповіла.
Я помітив інше: Піно перестав дивитися на Ренату. Він повернув голову до Наталії й тихо гаркнув.
Не кинувся.
Не зробив кроку.
Просто попередив.
Я підняв руку, і пес одразу замовк.
— Дівчинко, ти знаєш цю жінку?
Вона кивнула.
— Вона приходила до мами вранці.
Наталія заплющила очі на мить.
Рената одразу заговорила:
— Вона могла бачити мене лише кілька разів.
— Я знову не питав про кількість разів.
Цього разу Рената зрозуміла, що кожне поспішне пояснення тільки погіршує її становище.
Наталія нарешті заговорила.
— Я не знала про годинник.
— А про звільнення?
Вона опустила очі.
— Мені сказали підготувати кімнату для іншої працівниці.
Ось тоді змінилося головне питання.
До цього я хотів знати, хто вкрав годинник.
Тепер я хотів знати, навіщо хтось так поспішав прибрати з дому матір цієї дитини.
Рената підійшла ближче.
— Ви не розумієте. Вона справді мала доступ до ваших кімнат.
— Мала.
— Отже, підозра була логічною.
— Підозра — так. Підготовлене звільнення до того, як мене поставили перед фактом, — ні.
Вона нічого не сказала.
Я попросив привести матір дівчинки.
Через кілька хвилин жінка зайшла до вітальні. Вона була бліда, тримала руки перед собою й дивилася спочатку на дитину, потім на мене.
— Ви не звільнені, — сказав я.
Вона не повірила одразу.
— Але годинник…
— Знайдений.
Її очі наповнилися сльозами.
Дівчинка зіскочила з крісла й побігла до неї. Старий кролик випав із рук, але вона навіть не повернулася по нього.
Мати опустилася навколішки й обійняла доньку.
Піно підійшов до них і сів поруч.
Я підняв кролика з підлоги.
— Це твоє?
Дівчинка кивнула.
Я простягнув його їй.
Вона взяла іграшку обома руками.
А потім сказала те, що змусило мене знову подивитися на Наталію.
— Тітка Наталя казала, що маму не можна пускати назад.
У кімнаті всі почули ці слова.
Наталія зблідла.
— Я сказала це лише тому, що…
— Що?
Вона не відповіла.
Рената зробила крок назад.
Я зрозумів, що вони не діяли однаково.
Одна людина могла виконувати чужі вказівки.
Інша могла намагатися скористатися ситуацією.
Але хтось третій, можливо, стояв над ними обома.
Я повернувся до шафки.
У конверті був не лише список.
На останньому аркуші стояв час.
17:40.
Поруч — коротка фраза: «Після розмови з господарем ключі мають бути в мене».
Я подивився на годинник у себе на руці.
До 17:40 залишалося трохи більше години.
Тепер я знав, що людина, яка склала цей план, розраховувала не просто на мою довірливість. Вона розраховувала на конкретний момент, коли ключі від будинку опиняться в чужих руках.
Я поклав аркуш назад.
— Ніхто сьогодні не залишає будинок без моєї згоди.
Рената стиснула губи.
— Ви не можете тримати людей тут силою.
— І не збираюся.
Я подивився на матір дівчинки.
— Ви можете піти просто зараз, якщо хочете.
Вона здивовано подивилася на мене.
Це була важлива межа. Я не хотів, щоб після однієї брехні людина опинилася залежною від іншої.
— Я залишуся, — сказала вона.
— Чому?
— Бо хочу сама дізнатися, хто це зробив.
Я кивнув.
Тепер рішення належало їй.
Наталія раптом заговорила швидше.
— Я не хотіла, щоб дитину забирали. Мені сказали, що це тимчасово. Що її мати сама винна. Що ви вже підписали наказ.
— Хто сказав?
Наталія мовчала.
Рената подивилася на неї.
Цей погляд був коротким, але я його помітив.
Наталія теж.
— Скажи, — тихо сказала мати дівчинки.
Економка стиснула руки.
— Мені передали записку.
— Від кого?
— Я не знаю.
— Тоді чому ти виконувала її?
Наталія підняла очі.
— Бо в записці було сказано, що якщо я не зроблю цього, мене теж звільнять.
Рената різко відвернулася.
Тепер у мене був інший пазл.
Людей не просто обманювали.
Їх підштовхували страхом.
Але цього все одно було недостатньо, щоб пояснити годинник, список і ключі.
Я попросив охоронця перевірити, хто мав доступ до службового входу того дня.
Через кілька хвилин він повернувся з журналом.
Запис був простий.
О 14:12 службовий ключ використали один раз.
О 14:19 — ще раз.
Перший запис належав Ренаті.
Другий — Наталії.
Але дівчинка одразу похитала головою.
— Ні.
Я присів біля неї.
— Що не так?
Вона показала на журнал.
— Після цього приходив ще хтось.
— Хто?
Вона насупилася, намагаючись згадати.
Потім подивилася на Піно.
Пес стояв біля дверей.
— Чоловік, — сказала вона.
Рената різко повернула голову.
— Який чоловік?
Дівчинка притиснула кролика до грудей.
— Той, від якого пахло м’ятою.
Я нічого не відповів.
У моєму будинку не було випадкових людей, які могли користуватися службовими ключами.
Я згадав зустріч у східному крилі, яку щойно залишив.
Чотири чоловіки.
Договори.
Сімейні плани.
Пропозиція шлюбу, від якої я намагався втекти хоча б на кілька хвилин.
Один із них під час розмови постійно пив м’ятний чай.
Я тоді не надав цьому значення.
Тепер згадав запах.
Дівчинка не знала його імені.
Але вона знала ще одну річ.
— Він тримав такий самий ключ, — сказала вона.
І показала на мою долоню.
Я подивився на власний ключ від внутрішніх дверей.
Тепер план почав виглядати інакше.
Крадіжка була лише приводом.
Звільнення матері — способом прибрати людину, яка могла розповісти зайве.
Дитину хотіли відправити подалі, щоб вона не стала свідком.
А ключі мали перейти до того, хто готувався отримати доступ до будинку.
Я повернувся до Наталії.
— Де записка?
Вона дістала її з кишені.
Я прочитав.
Кілька рядків.
Жодного підпису.
Але внизу був знак, який я впізнав.
Такий самий знак стояв на документах, що чекали на мене у східному крилі.
Я відчув, як усе сходиться.
Пропозиція про шлюб була не окремою історією.
Хтось хотів, щоб я погодився на умови, не ставлячи зайвих запитань.
А поки я мав бути зайнятий договорами, інша частина плану мала відбутися в будинку.
Мене хотіли поставити перед готовим фактом.
Я взяв телефон.
Рената зробила крок до мене.
— Якщо ви зараз усе зіпсуєте, постраждають не лише ми.
— Хто «ми»?
Вона замовкла.
Я натиснув номер, але не подзвонив одразу.
Піно раптом підвів голову.
Десь у коридорі почувся звук дверей.
Усі обернулися.
До будинку хтось зайшов.
І цього разу ключ повернувся в замку з іншого боку.
Я залишив телефон на столі.
Мати дівчинки притиснула доньку до себе.
Наталія відступила до стіни.
Рената зблідла.
А Піно став між нами й коридором.
Я подивився на нього, потім на двері.
Мій пес уже знав, що хтось наближається.
Я ще ні.
Та тепер у мене було достатньо часу, щоб не відкрити двері тому, хто вважав цей будинок уже своїм.
