Олена ще не встигла розгорнути фотографію, коли Андрій зробив крок до Галини Петрівни й тихо сказав, що цього достатньо.
Галина Петрівна не відступила.
Вона лише поклала фотографію поверх відкритої папки.
— Подивіться уважно, Олено.
На знімку був той самий ательєвий стіл, за яким Олена роками працювала над колекціями. Перед нею лежав її особистий блокнот. На аркуші був ескіз пальта з незвичайною лінією плеча.
Але важливим було не саме пальто.
У правому нижньому куті стояла дата.
За шість днів до того, як Андрій оголосив колективу, що Олена нібито «сама відійшла від творчої роботи».
Олена провела пальцем по краю фотографії.
— Хто це знімав?
— Я, — відповіла Галина Петрівна.
Марина різко відвернулася.
— Це нічого не доводить.
— Доводить, — сказала Галина Петрівна. — Якщо ви дочекаєтеся наступної сторінки.
Вона дістала з конверта ще один аркуш.
Це була копія виробничого замовлення.
Поруч із назвою моделі стояв номер, дата та підпис відповідальної особи.
Олена впізнала номер одразу.
Вона пам’ятала, коли намалювала цей ескіз.
Пам’ятала навіть, що того вечора сперечалася з Андрієм через довжину рукава.
Але тепер побачила дещо інше.
У графі погодження стояв його підпис.
А нижче — примітка: «Авторські правки отримано від Олени Коваленко».
— Ти сказав усім, що я нічого не залишила, — прошепотіла вона.
Андрій стиснув щелепу.
— Це внутрішній документ.
— Саме тому він тут.
Він простягнув руку до папки.
Олена відсунула її від нього.
Це був перший раз за весь вечір, коли вона фізично не дозволила чоловікові забрати те, що він вважав своїм.
Андрій подивився на її руку.
Потім на живіт.
Потім знову на папку.
— Ти вагітна, Олено. Тобі зараз не потрібен цей стрес.
Вона коротко засміялася, але без радості.
— Не прикривайся нашою дочкою після того, як наказав охороні вивести її матір.
Марина різко втрутилася:
— Він просто захищав захід від скандалу.
Олена повернулася до неї.
— Тоді чому всі документи почали оформлюватися ще до того, як ти отримала посаду?
Марина не відповіла.
Галина Петрівна поклала перед нею останній аркуш.
Там був список моделей.
Десять позицій.
Поруч із кожною — дата першого виробничого замовлення.
Найперша дата стояла за кілька місяців до того, як Марина офіційно стала директоркою з іміджу.
Андрій побачив, що Олена зрозуміла це.
— Марина не була причетна до всього, — сказав він.
Це прозвучало майже як захист.
Але Олена почула інше.
Він щойно визнав, що все почалося раніше.
— Тоді хто був причетний?
Андрій промовчав.
Галина Петрівна не поспішала відповідати за нього.
Вона відкрила ще одну виробничу папку.
— Я працюю тут майже сорок років, — сказала вона. — За цей час я навчилася відрізняти помилку від наказу.
Вона доторкнулася до першої сторінки.
— Це не помилки.
Потім до другої.
— І це не випадковість.
На третій сторінці був інший підпис.
Не Андріїв.
Олена нахилилася ближче.
Підпис належав працівниці виробничого відділу, яка багато років передавала Галині Петрівні замовлення.
Галина Петрівна назвала її ім’я, але жінки в кімнаті вже не було.
— Вона звільнилася минулого місяця, — сказала Галина Петрівна. — Перед звільненням залишила мені копії всього, що отримувала на пошті ательє.
Андрій різко перебив:
— Вона порушила внутрішні правила.
— Можливо, — відповіла Галина Петрівна. — Але вона зберегла документи.
Олена повільно перегортала сторінки.
Кожна наступна дата робила картину зрозумілішою.
Ескіз.
Виправлення.
Виробниче замовлення.
Підпис Андрія.
Пізніше — примірка.
Потім готовий виріб.
І нарешті — поява тієї самої моделі у колекції, яку сьогодні презентували як головну роботу нового творчого напряму.
Її напряму.
Але без її імені.
Олена відчула, як донька всередині живота легенько ворухнулася.
Вона поклала долоню на живіт.
Цього разу не для того, щоб заспокоїти себе.
Щоб нагадати собі, заради чого вона не має права дозволити страху вирішувати замість неї.
— Я хочу побачити оригінал, — сказала вона.
Андрій одразу відповів:
— Оригінал чого?
— Усього, що тут перелічено.
— Це корпоративні документи.
— А мої ескізи?
— Вони створені під час роботи в компанії.
Олена завмерла.
Вона вже чула цю фразу раніше.
Не сьогодні.
Кілька місяців тому, коли Андрій уперше сказав, що її блокнот «краще тимчасово прибрати в безпечне місце» через ремонт гардеробної.
Тоді вона повірила йому.
Тепер вона зрозуміла, чому він так наполягав, щоб блокнот залишився вдома без неї.
— Де він?
Андрій не відповів.
— Мій блокнот. Де він?
Марина подивилася на Андрія.
Цей короткий погляд Олена помітила.
Марина знала.
Не все.
Але достатньо.
— У тебе, — сказала Олена Андрієві.
— Я не зобов’язаний звітувати за кожну річ, яка лежить у нашому будинку.
— Ти сказав, що відвіз його на склад.
— Можливо, так і було.
Галина Петрівна раптом дістала телефон.
— Ні.
Андрій подивився на неї.
— Що означає «ні»?
— Я бачила блокнот після того, як ти сказав Олені, що його вже немає.
Олена повільно повернула голову.
— Де?
Галина Петрівна не відповіла одразу.
Вона відкрила на телефоні фотографію.
На ній був край знайомого блокнота, що лежав на столі в технічній кімнаті ательє.
Поруч стояла коробка з лекалами.
Фото було зроблене того самого місяця.
Олена впізнала свій почерк на відкритій сторінці.
Андрій підійшов ближче.
— Галино Петрівно, віддайте телефон.
— Ні.
Цього разу відповідь прозвучала спокійніше.
І саме тому вона подіяла сильніше.
Марина зробила крок назад.
— Андрію, нам треба повернутися до гостей.
— Іди сама.
Марина подивилася на нього.
Олена побачила зміну в її обличчі.
Вперше за весь вечір Марина зрозуміла, що може залишитися без його захисту.
— Ти казав, що все вирішено, — сказала вона.
Андрій різко повернувся.
— Не зараз.
— Ти сказав, що вона нічого не доведе.
Олена нічого не сказала.
Їй уже не потрібно було ставити питання.
Марина сама відповіла на нього.
Андрій зробив крок до неї.
— Замовкни.
— Чому? — Марина підвищила голос. — Ти ж казав, що всі документи підписані.
Галина Петрівна поглянула на Олену.
— Ось тепер ви знаєте, чому я зберігала копії.
Олена закрила папку.
— Я хочу не скандалу.
Андрій насмішкувато видихнув.
— А чого ти хочеш?
Вона подивилася на нього прямо.
— Щоб моє ім’я повернули туди, звідки його забрали.
Він мовчав.
— І щоб більше ніхто не вирішував за мене, що я можу втратити.
Це була не погроза.
І не прохання.
Це була межа.
Андрій нарешті зрозумів, що папка в її руках означає більше, ніж десять ескізів.
Вона повертала їй послідовність подій.
Показувала, коли саме почалося стирання її роботи.
Показувала, хто підписував документи.
І головне — показувала, що Олена була не відсутньою авторкою, яку можна було легко замінити.
Вона була людиною, чиї ідеї вже запустили у виробництво.
Андрій просто вирішив, що може забрати собі право називати їх чужими.
За дверима почувся рух.
Хтось із працівників покликав Галину Петрівну.
Вона не пішла.
Олена теж не рушила.
Вона чекала тільки одного.
— Де блокнот? — запитала вона ще раз.
Андрій довго дивився на неї.
Потім опустив очі на папку.
— У моєму кабінеті.
Марина різко вдихнула.
Олена не здивувалася.
Вона лише сказала:
— Тоді ходімо.
Андрій похитав головою.
— Ти не розумієш, що робиш.
— Навпаки.
Вона передала папку Галині Петрівні на кілька секунд, щоб обережно пройти до дверей.
Але Галина Петрівна повернула її назад.
— Ні. Тримайте.
Олена прийняла папку.
Цього разу вона не відпустила її.
У коридорі вже чекали кілька працівників ательє.
Ніхто не аплодував.
Ніхто не вигукував образ.
Просто дивилися, як Олена проходить повз них із папкою в руках.
Вона не поспішала.
Андрій ішов позаду.
Марина залишилася в технічній кімнаті.
За кілька хвилин вони опинилися біля його кабінету.
Андрій дістав ключ.
На мить він затримав руку біля замка.
Потім відчинив двері.
На столі лежав знайомий блокнот.
Олена побачила його ще до того, як увійшла.
Обкладинка була трохи потерта на куті.
Вона сама зробила цю подряпину кілька років тому, коли поспіхом несла блокнот до ательє під час дощу.
Вона простягнула руку.
Але Андрій накрив блокнот долонею.
— Якщо ти його забереш, назад дороги вже не буде.
Олена подивилася на його руку.
Потім на його обличчя.
— Назад дороги не було ще тоді, коли ти віддав мою першу модель у виробництво без мене.
Він повільно прибрав руку.
Олена забрала блокнот.
Відкрила його.
Перші сторінки були на місці.
Але між ними бракувало кількох аркушів.
Вона перегорнула ще раз.
Порожні місця.
Вирвані сторінки.
Андрій мовчав.
Олена підняла на нього очі.
— Де решта?
Він не відповів.
Галина Петрівна, яка стояла біля дверей, раптом сказала:
— Я знаю.
Олена повернулася до неї.
Галина Петрівна дістала з кишені невеликий складений аркуш.
— Я зберегла не тільки виробничі замовлення.
Вона розгорнула папір.
На ньому були номери вирваних сторінок.
І дати.
Олена зрозуміла, що попереду залишилося ще більше.
Не просто питання про десять моделей.
Не просто зрада чоловіка.
Тепер треба було з’ясувати, хто саме забирав сторінки з її блокнота, коли це відбувалося і навіщо Андрій приховав їх від неї.
Вона стиснула блокнот.
За дверима технічної кімнати чекала ще одна папка.
А в ній — документи, які могли пояснити, чому перші замовлення з’явилися задовго до появи Марини в керівництві компанії.
Андрій дивився на дружину вже не як на людину, яку можна переконати кількома словами.
Тепер перед ним стояла авторка, яка нарешті отримала назад власний блокнот.
Олена поклала його під руку й сказала:
— Завтра я прийду сюди не як твоя дружина.
Вона зробила паузу.
— Я прийду як авторка цих моделей.
І цього разу Андрій не знайшов відповіді.
