Телефон сусіда вже був не в руках Петра Івановича. Незнайомий чоловік забрав його просто у дворі й підніс до вуха, поки Андрій чекав відповіді з іншого кінця лінії.
— Сержанте Савчуку, ваш син живий. Він при свідомості. Є помітні сліди травм, але зараз він у безпеці й питає про вас.
Андрій сперся долонею об металевий стіл у польовому госпіталі. Ноги раптом стали важкими.
— Дайте йому слухавку.
У відповідь почувся тихий дитячий плач.
— Тату?
— Я тут, Максиме.
Семирічний хлопчик схлипнув, ніби лише тепер дозволив собі зрозуміти, що небезпека минула хоча б на цю хвилину.
— Мама сказала, що ти не повернешся.
Андрій заплющив очі.
— Це неправда. Я вже їду.
Максим кілька секунд мовчав, а потім сказав те, від чого Андрій перестав чути навіть шум госпіталю навколо.
— Сергій сказав, що якщо я буду плакати, він знову мене замкне.
Знову.
Це слово не вкладалося в картину, яку Андрій побачив на відео. Він знав лише про один напад, один двір, одне втягування дитини до будинку за волосся. Тепер з’явилася інша деталь.
Таке вже траплялося.
— Де мама? — запитав він.
Чоловік знову взяв телефон.
— На кухні. Вона не постраждала. Сергія Левчука затримано на місці. Ми вже фіксуємо обстановку.
— Зафіксуйте все. Кожну відмітину, кожну пошкоджену річ. Нічого не прибирайте.
— Уже робимо.
Андрій хотів ще раз почути сина, але чоловік раптом замовк. Коли заговорив, його голос став зовсім іншим.
— Сержанте… у кімнаті дитини ми знайшли приховану камеру.
Андрій нічого не відповів.
— Вона працювала в реальному часі. Сигнал ішов на службову машину, яка стояла за два квартали від будинку.
Тепер питання було вже не тільки в тому, хто бив його сина.
Хтось спостерігав за Максимом заздалегідь.
І хтось мав можливість бачити, що відбувається в дитячій кімнаті просто в момент, коли це відбувалося.
Андрій попросив чоловіка нічого більше не змінювати в будинку й чекати його подальших вказівок. Потім знову набрав Тараса Гнатюка.
Цього разу капітан відповів майже одразу.
— Я слухаю.
— Ти знав про камеру?
На кілька секунд запала пауза.
— Ні.
— Тоді мені потрібно знати, хто сидів у тій машині.
— Уже перевіряємо.
Андрій провів долонею по обличчю. Він намагався мислити так само, як на службі. Не кричати. Не робити висновок із першої страшної версії. Відділяти те, що він точно знав, від того, що лише припускав.
Точно він знав одне: його син отримав травми.
Точно було й інше: Сергій Левчук був у будинку.
На відео саме він тягнув Максима за волосся.
Олена була поруч і не втрутилася.
Сусід тричі викликав допомогу, але машина під’їжджала й їхала назад.
А тепер у дитячій знайшли камеру, сигнал якої приймала службова машина неподалік.
Цього було достатньо, щоб Андрій перестав думати про випадкову сварку.
Але недостатньо, щоб звинуватити всіх навколо.
— Тарасе, мені потрібна одна річ, — сказав він.
— Яка?
— Не припущення. Хронологія.
— Отримаєш.
Андрій поклав слухавку й попросив дати йому поговорити з Петром Івановичем.
Сусід відповів не одразу. Коли почув голос Андрія, почав говорити пошепки.
— Вони забрали мене від вікна. Сказали, щоб я не заходив у будинок.
— Ви бачили, хто саме приїхав?
— Ні. Я бачив лише кількох людей і чорний мікроавтобус.
— Що було до цього?
Петро Іванович замовк.
— Андрію, я чув, як Максим кричав. Потім чув, як Олена сказала Сергію, що сусіди почують. Вона боялася не за хлопчика. Вона боялася, що хтось викличе допомогу.
Андрій це вже чув.
Але тепер ця фраза мала іншу вагу.
— Ви раніше помічали щось дивне біля будинку?
— Машину.
— Яку?
— Чорну. Вона кілька разів стояла неподалік. Я думав, що це службова. Потім перестав звертати увагу.
Андрій попросив описати машину ще раз.
Петро Іванович назвав кілька деталей, які збігалися з тим, що вже було відомо про транспорт, на який передавався сигнал камери.
Тепер у справі з’явився ще один часовий шар.
Камера не була встановлена в ту хвилину, коли почалася сварка.
Хтось подбав про неї раніше.
Поки Андрій чекав новин, у будинку його сина люди Тараса працювали без поспіху. Вони не ламали меблі й не перевертали кімнати. Їх цікавили конкретні речі: камера, її живлення, напрямок сигналу, пошкоджені предмети та те, що міг бачити пристрій.
Максима відвели до іншої кімнати.
Йому дали воду.
Хтось приніс аптечку.
Після огляду стало зрозуміло, що хлопчикові потрібна медична допомога. Травми були помітними, але загрози життю в ту хвилину не виявили.
Для Андрія це було головним.
Проте він не дозволив собі на цьому зупинитися.
— Поговоріть із Максимом тільки в присутності людини, якій він довіряє, — сказав він телефоном.
— Зрозуміло.
— І не навіюйте йому відповідей.
— Зрозуміло.
Андрій знав: дитина після страху може повторювати не лише те, що бачила, а й те, що їй наказували говорити.
Тому зараз кожне слово Максима мало бути почуте, але не підказане.
Через деякий час Тарас передзвонив.
— Є перший результат.
— Кажи.
— Машину, яка приймала сигнал, знайшли. Вона справді пов’язана зі службовою структурою, де працює Левчук.
Андрій стиснув пальці.
— А хто був усередині?
— Це ще перевіряємо.
— Сергій?
— Поки не можемо сказати.
— Олена?
— Ні.
Відповідь прозвучала занадто швидко.
Андрій це почув.
— Ти щось знаєш.
— Я знаю тільки те, що один номер телефону вже кілька разів з’являвся поруч із цією машиною.
— Чий?
Тарас назвав ім’я.
Андрій упізнав його не відразу.
Це був не Сергій.
І не Олена.
Людина, яка мала службовий зв’язок із Сергієм і могла перебувати неподалік будинку в потрібний час.
Андрій попросив перевірити, чи був цей номер активним у день, коли камера вперше з’явилася в дитячій.
Поки тривала перевірка, він попросив знову передати слухавку Максиму.
Хлопчик говорив тихіше, ніж раніше.
— Тату?
— Так, синку.
— Ти справді приїдеш?
— Так.
— А мама теж буде?
Цього разу Андрій не відповів одразу.
Він не хотів брехати дитині.
Але й не хотів змушувати її зараз робити вибір між батьками.
— Зараз головне, що ти в безпеці.
Максим тихо сказав:
— Я хочу додому.
Андрій подивився на годинник.
Він досі був за тисячі кілометрів.
До повернення залишалося не чотири місяці.
Тепер це вже не мало значення.
Йому потрібно було дістатися до сина якнайшвидше.
Але перед тим він мав переконатися, що люди, які вже втрутилися, не перетворять порятунок на іншу небезпеку.
— Тарасе.
— Так?
— Я хочу, щоб дитина була під наглядом до мого приїзду.
— Буде.
— І щоб Олена не залишалася з ним наодинці.
— Це вже зроблено.
Андрій видихнув.
Після цього він запитав те, що мучило його найбільше.
— Що камера встигла передати?
На іншому кінці лінії Тарас не відповів одразу.
— Ми ще переглядаємо дані.
— Тарасе.
— Андрію, там не тільки сьогоднішній день.
Слова зависли між ними.
— Що ти маєш на увазі?
— Схоже, сигнал зберігався не один день.
Андрій сів.
Його син жив у цій кімнаті.
Спав там.
Переодягався.
Робив уроки.
Чекав батька.
І хтось міг спостерігати за цим.
Не одну годину.
Не один вечір.
Можливо, тижнями.
— Ти впевнений?
— Поки що це попередній висновок. Потрібно перевірити носій і час передачі.
— Перевіряйте.
Андрій не підвищив голос.
Він лише сказав:
— Мені потрібна правда до того, як я сяду в літак.
Тим часом у будинку стало тихіше.
Максим сидів поруч із людиною, яка стежила, щоб він не залишався сам. Олена була на кухні. Сергія більше не було біля дитини.
Петро Іванович залишався у дворі й час від часу дивився на будинок.
Він усе ще не міг повірити, що звичайне сусідство раптом перетворилося на ситуацію, де дитину довелося витягувати з дому силою.
Але найважче для нього було інше.
Він пам’ятав, як багато разів бачив чорний автомобіль біля будинку й не надав цьому значення.
Тепер кожна така поява виглядала інакше.
Перші результати перевірки прийшли за кілька годин.
Камера справді передавала сигнал.
Вона була встановлена так, щоб охоплювати значну частину дитячої кімнати.
А службова машина не випадково опинилася неподалік.
Залишалося встановити, хто саме отримував трансляцію.
Тоді знайшли ще одну деталь.
У системі було зафіксовано кілька підключень.
Одне з них збігалося з номером людини, яку Тарас уже назвав Андрію.
Друге було пов’язане із самим Сергієм.
Третє поки не вдалося ідентифікувати.
Це змінило головне питання.
Раніше Андрій хотів зрозуміти, чому Сергій напав на Максима.
Тепер треба було з’ясувати, хто ще дивився.
І навіщо.
Коли Андрій нарешті сів у транспорт, який мав доправити його до першого рейсу, він ще раз відкрив відео від Петра Івановича.
На записі був його двір.
Коричневі двері.
Наклейки динозаврів.
Червоний дитячий велосипед.
Максим.
Рука Сергія в його волоссі.
Олена у дверях.
А потім хлопчик зник за порогом.
Андрій вимкнув відео.
Він уже знав, що побачене було лише верхівкою історії.
Через кілька годин він мав приїхати додому.
Але ще до його прибуття Тарас надіслав йому коротке повідомлення.
«Ми знайшли, куди йшов третій канал».
Андрій відкрив повідомлення.
Нижче був один рядок.
Ім’я людини він знав.
Це не був Сергій.
Не була Олена.
І не був випадковий службовець.
Це була людина, яка знала про родину Андрія задовго до того, як він отримав відео від сусіда.
А ще через хвилину Тарас написав друге повідомлення.
«Є запис, який пояснює, навіщо стежили за Максимом. Але я не хочу, щоб ти дивився його на ходу».
Андрій довго тримав телефон у руці.
Він думав про сина.
Про чотири місяці до запланованого повернення.
Про дружину, яка стояла у дверях і не зупинила Сергія.
Про сусіда, який не відвернувся.
Про чорний мікроавтобус.
І про камеру, яка могла бути в кімнаті набагато довше, ніж будь-хто припускав.
Тепер він летів додому не просто заради зустрічі з Максимом.
Йому належало дізнатися, хто дивився на його дитину через прихований об’єктив і що саме ця людина шукала в житті семирічного хлопчика.
А відповідь, яку він отримав дорогою додому, виявилася пов’язаною не лише з Сергієм Левчуком, а й із рішенням, яке Олена прийняла задовго до того вечора.
