Олена ще не встигла зрозуміти, чому Андрій Соколовський зробив таку заяву перед усіма, як її колишній чоловік уже підійшов ближче.
Він говорив тихо, майже без емоцій.
— Ти справді це зробив?
Андрій не відвів погляду.
— Так.
Для Олени ці два слова прозвучали не як перемога над колишнім чоловіком.
Вони звучали як початок розмови, до якої вона не була готова.
Ще кілька секунд тому вона стояла під високою стелею залу, де виставляли роботи приватної колекції, і намагалася просто пережити чергову зустріч із минулим.
Віктор Корнієнко прийшов не сам.
Поруч із ним була молода жінка, яка дивилася на приміщення так, ніби давно почувалася там своєю.
А Олена стояла біля картини, над якою працювала кілька тижнів.
Саме вона знайшла в ній ознаки підробки.
Саме вона за короткий час змогла побачити те, чого не помітили інші.
Штучно зістарений лак.
Пігмент, який з’явився значно пізніше, ніж мала бути створена робота.
Через її висновок одна дорога угода зірвалася.
Але замість втрати вона отримала інше.
Їй запропонували стати консультанткою колекції.
До того вечора Олена ніколи особисто не зустрічалася з власником компанії.
Вона знала лише його ім’я.
Андрій Соколовський.
Людина, рішення якої впливали на великі угоди.
Людина, яка тепер стояла поруч із нею і сказала те, що змінило погляди навколо.
— Олена Марченко відповідає за мою колекцію.
Віктор замовк.
Його впевненість, яка ще недавно здавалася незламною, раптом змінилася.
Він прийшов туди з готовою історією.
Історією, де Олена була лише колишньою дружиною, яка нібито залишилася осторонь важливого життя.
Але тепер ця історія перестала працювати.
Та Андрій не зупинився на цьому.
Він поклав руку Олені на спину і сказав, що вона його наречена.
Навколо одразу змінився настрій.
Фотограф, який стояв неподалік, устиг зафіксувати цей момент.
Олена повернула голову до Андрія.
Вона не розуміла, чому людина, яку вона майже не знала, щойно поставила на карту власну репутацію.
Але найбільше її здивувало інше.
Віктор не виглядав просто здивованим.
Він виглядав так, ніби його план зламався.
І тоді він зробив наступний крок.
— Ти серйозно?
Це питання було адресоване Андрію.
Але Олена відчула, що насправді воно стосувалося її.
Того, ким вона стала після розлучення.
Того, чи можна було й надалі говорити про неї так, ніби вона нічого не досягла.
Андрій не почав сперечатися.
Не підвищив голос.
Не намагався принизити Віктора у відповідь.
Він просто дістав телефон.
На екрані була переписка.
Дата.
Ім’я.
Повідомлення, якого Олена ніколи раніше не бачила.
Вона нахилилася ближче.
І тоді зрозуміла: зустріч у цьому залі не була випадковою.
Віктор заздалегідь намагався дізнатися, де вона працює.
Він хотів знати, з ким вона пов’язана.
Чому?
Це питання тепер стало важливішим за його образливі слова.
Андрій показав лише одну сторінку листування.
Не більше.
— Решту я покажу пізніше, — сказав він.
Олена дивилася на екран і вперше за довгий час не відчувала, що має виправдовуватися.
Вона відчула інше.
Тривожну цікавість.
Бо якщо Віктор стежив за її новою роботою, значить, він знав більше, ніж показував.
А якщо Андрій знав про це раніше, ніж вона сама, тоді виникало ще одне питання.
Чому він мовчав?
Після розлучення Олені здавалося, що найважчим було втратити звичне життя.
Але вона помилялася.
Найважче було зрозуміти, що людина, яка роками переконувала її у власній нікчемності, можливо, мала зовсім іншу причину поводитися саме так.
Наступні слова Андрія змусили її подивитися на минуле інакше.
Він сказав, що три тижні тому Віктор звертався до його юриста.
Не для того, щоб привітати її з новою роботою.
Не для того, щоб дізнатися, чи вона щаслива.
Він хотів перевірити, наскільки сильно змінилося її становище.
І тепер Олена мала вирішити, що робити з цією інформацією.
Бо вперше за довгий час вона тримала в руках не виправдання.
Вона тримала факт.
Але головне відкриття було попереду.
У листуванні, яке Андрій ще не показав, залишалося повідомлення, здатне пояснити, чому Віктор так наполегливо намагався повернутися у її життя саме зараз.
