Я спустилася вниз із запискою в кишені, залишивши конверт там, де його ніхто не мав побачити. Андрій стояв на кухні біля столу й розмовляв із Галиною. Олега поруч не було.
Я не показала їм аркуш.
Замість цього попросила води й сіла так, щоб бачити коридор. Мені потрібно було зрозуміти не те, хто міг написати погрозу, а хто вже знав про неї.
Галина поставила переді мною склянку.
— Ви зблідли, Людмило.
— Просто втомилася з дороги.
Андрій подивився на мене довше, ніж зазвичай, але нічого не запитав.
Саме це мене й насторожило.
Якби він побачив страх, більшість чоловіків спробували б негайно з’ясувати причину. Андрій лише відсунув від мене тарілку з вечерею, щоб вона не заважала.
— Якщо вам потрібно побути самій, скажіть.
— А якщо мені потрібно знати, хто має ключі від будинку?
Його відповідь була миттєвою.
— Я, бабуся і Олег.
Я запам’ятала це.
Олег був помічником Андрія в сімейних справах. Він зустрів мене біля воріт, забрав один із чемоданів і весь час поводився ввічливо. Надто ввічливо.
Через кілька хвилин він зайшов на кухню.
— Ви вже познайомилися з правилами дому?
— А їх багато?
— Для вашої безпеки — достатньо.
Андрій підняв очі.
— Не лякай її.
Олег усміхнувся.
— Я просто пояснюю.
Я подивилася на його руки.
На правій був тонкий срібний перстень.
У коридорі я вже бачила такий самий блиск на руці чоловіка, який на мить з’явився біля моїх дверей.
Я не була впевнена, що це він.
Тому не стала звинувачувати.
Замість цього поставила просте запитання:
— Хто прибирав біля моєї кімнати сьогодні?
Олег відповів першим.
— Ніхто. Там давно не прибирали.
Андрій повернув голову.
— Я просив підготувати кімнату.
Олег на секунду замовк.
Цього вистачило.
Записка була знайдена під дверима після того, як кімнату підготували. Отже, твердження Олега вже суперечило словам Андрія.
Але це ще не доводило, що записку залишив він.
Я не хотіла помилятися вдруге у своєму житті через чоловіка, якому повірила занадто швидко.
Колись Сергій навчив мене іншого: найнебезпечніша брехня не звучить грубо. Вона приходить під виглядом турботи.
Тому я вирішила не говорити про записку до ранку.
Уночі я замкнула двері.
Окремий замок, який Андрій встановив для мене, працював справно.
Я поклала записку в блокнот і записала дату.
Перший день.
До дев’яностого залишалося вісімдесят дев’ять.
Але тепер я знала, що попередні шість жінок могли залишати після себе не лише розірвані заручини.
Наступного ранку я почала шукати закономірність.
Не в плітках.
У документах.
Галина саме переглядала старі папери, коли я запитала її про попередніх наречених.
Вона довго мовчала.
— Ви хочете знати, чому вони пішли?
— Я хочу знати, чи всі вони пішли самі.
Цього разу вона не усміхнулася.
Галина принесла невелику папку.
Не ту, яку я бачила в кабінеті Андрія.
Стару, з потертою обкладинкою.
Усередині лежали шість аркушів.
Шість імен.
Я впізнала два з них із газетних згадок, які колись випадково читала. Ще одне ім’я було мені знайоме через клієнтку, яка багато років тому приходила до мого ательє.
Я підняла голову.
— Чому це зберігалося у вас?
Галина відповіла не одразу.
— Бо після кожної історії я просила Андрія не знищувати документи.
— Які документи?
Вона перегорнула сторінку.
Там були короткі записи про дати приїзду, умови проживання і причини припинення домовленості.
Усі шість випадків мали одну спільну деталь.
Жінки не порушували дев’яностоденний термін.
Їхні домовленості припинялися раніше.
Але не через одну й ту саму причину.
Перша поїхала після того, як отримала анонімний лист.
Друга сказала, що Андрій приховує від неї фінансові проблеми.
Третя посварилася з ним після розмови, яку ніхто не чув.
Четверта заявила, що в будинку за нею стежать.
П’ята просто зібрала речі посеред ночі.
Шоста залишила коротке повідомлення, що більше не хоче мати з Андрієм нічого спільного.
Я перечитала записи.
Різні причини.
Однакова кінцівка.
Вони йшли.
— Ви вважаєте, що хтось змушував їх? — запитала я.
Галина похитала головою.
— Я вважаю, що ми не знаємо достатньо.
Це було чесніше за будь-яке виправдання.
Я перегорнула папку далі.
Там лежав сьомий аркуш.
Мій.
Мене вже внесли до списку.
Дата приїзду була вказана правильно.
Навіть час.
Я відчула, як усередині стискається холодний страх.
Не через те, що хтось знав про мій приїзд.
Через інше.
На моєму аркуші внизу вже стояла дата, якої ще не настало.
День дев’яносто.
Поруч було надруковано: «Рішення про продовження проживання».
— Це хто заповнив? — запитала я.
Галина нахилилася ближче.
— Не знаю.
Я перевернула аркуш.
На звороті був пункт договору.
Той самий пункт, який я підписала, не дочитавши додаток до кінця.
Там ішлося про те, що після завершення дев’яноста днів рішення щодо продовження стосунків має бути добровільним для обох сторін.
Але нижче, дрібнішим шрифтом, був інший запис.
Якщо одна зі сторін достроково припиняє домовленість через доведену зовнішню загрозу, відповідальність за наслідки переходить до сторони, яка створила або приховала цю загрозу.
Я перечитала його двічі.
Тепер записка мала інше значення.
Хтось не просто хотів, щоб я пішла.
Комусь було потрібно, щоб мій відхід виглядав добровільним.
І саме в цей момент у дверях з’явився Андрій.
Він побачив папку в моїх руках.
Потім подивився на Галину.
— Ти показала їй?
Галина відповіла:
— Вона сама запитала.
Андрій зайшов до кімнати.
Я чекала, що він спробує забрати папку.
Він цього не зробив.
— Що ти хочеш знати?
— Чому шість жінок отримували анонімні повідомлення?
Його обличчя стало серйозним.
— Ти знаєш про повідомлення?
— Тепер знаю.
Він сів навпроти.
— Я думав, що після шостої цього більше не станеться.
Це була перша фраза, яка справді змінила моє уявлення про нього.
Не «я нічого не знаю».
Не «вони самі пішли».
А «я думав, що цього більше не станеться».
— Що саме не станеться?
Андрій подивився на папку.
— Хтось перевірятиме, наскільки легко нова жінка злякається.
Я відчула, що нарешті наблизилася до відповіді.
Але тоді він сказав те, чого я не очікувала.
— І я знаю, хто це робив.
Я підвелася.
— Хто?
Андрій не відповів.
Він дістав із кишені ключ і поклав його на стіл.
— Спочатку мені треба показати тобі одну кімнату.
Я подивилася на ключ.
Той самий окремий замок, який мав захищати мою спальню.
Андрій підсунув ключ до мене.
— Якщо після цього ти захочеш поїхати, я не зупинятиму тебе.
Я взяла ключ.
І вперше зрозуміла, що дев’яносто днів могли бути не випробуванням для мене.
Можливо, це був термін, протягом якого хтось у цьому домі намагався довести, що я зроблю те саме, що й шість жінок до мене.
Ми вийшли в коридор.
Олег стояв біля сходів.
Він побачив ключ у моїй руці.
І цього разу його обличчя змінилося.
Він не запитав, куди ми йдемо.
Він лише сказав:
— Андрію, не треба.
Андрій зупинився.
— Саме тому треба.
Ми підійшли до дверей у дальньому кінці коридору.
Вони були замкнені.
Я вставила ключ.
За дверима була не кімната для гостей.
Там стояли коробки.
Шість коробок.
На кожній — жіноче ім’я.
Усередині були речі, які вони залишили після свого від’їзду.
Фото.
Копії листів.
Квитанції.
Особисті записки.
І в останній коробці лежав предмет, який я впізнала одразу.
Мій блокнот.
Той самий дизайнерський блокнот, який я привезла в будинок лише вчора.
Я не залишала його там.
Хтось узяв його з моєї кімнати.
Я повернулася до Андрія.
Він теж це побачив.
— Коли ти зрозумів? — запитала я.
— Учора ввечері.
— І нічого не сказав?
— Я хотів спочатку переконатися.
— У чому?
Андрій подивився на двері.
— Що цього разу він залишить достатньо, щоб ми нарешті могли зупинити його.
Я знову згадала записку.
«Ти не доживеш тут до дев’яностого дня».
Тепер це звучало не як передбачення.
Це звучало як план.
Але найстрашніше було попереду.
На дні моєї коробки лежав новий аркуш.
Дата на ньому була сьогоднішня.
А внизу — один рядок, написаний тим самим спокійним почерком:
«Цього разу вона вже знає занадто багато».
Андрій прочитав його через моє плече.
Олег залишився в коридорі.
І саме тоді Андрій уперше замкнув двері до архівної кімнати не на ключ, а зсередини — залишивши мене з ним, Галиною та доказами того, що шість попередніх історій могли бути лише частинами однієї схеми.
Я ще не знала, кому належав почерк.
Зате знала, що тепер ця людина зрозуміла: я не збираюся просто піти.
Андрій поклав переді мною папку.
На першій сторінці було шість імен.
На сьомій — моє.
І під ним уже з’явилася ще одна дата, якої я нікому не називала.
