Телефон залишався увімкненим, а Микола вже чув у голосі доньки те, чого вона сама ще не наважувалася сказати. Олена сиділа в машині поруч із Левом, притискаючи його до себе, поки фельдшер стежив за показниками. Андрій вимагав повернутися, але жодного разу не запитав, чи дихає його син.
Саме це батько Олени помітив найперше.
— Не сперечайся з ним, — тихо сказав Микола. — Нехай говорить.
Олена приклала телефон до вуха й змусила себе відповідати спокійно.
— Я просто повезла Леву до лікарні. Йому стало гірше.
На іншому кінці запала коротка пауза.
— Ти не мала права забирати його без мене.
Олена заплющила очі.
Не «що з ним?». Не «де ви?». Не «чи потрібен лікар?».
Лише право.
Фельдшер перевірив показники ще раз і попросив її не відволікатися. Лев майже не ворушився на її руках, а його губи залишалися неприродно блідими. Олена дивилася на маленьку червону цятку під його вухом і знову згадувала повідомлення батька: слід, схожий на прокол.
Тепер ця дрібниця вже не здавалася випадковістю.
— Андрію, — сказала вона, — що ти знаєш про те, що сталося з Левом?
Він мовчав кілька секунд.
— Нічого.
— Тоді чому ти сказав про аналіз крові?
Знову тиша.
Микола простягнув руку й забрав у доньки телефон. Він не вимикав дзвінок. Йому було важливо почути не лише слова Андрія, а й те, що той скаже, коли перестане контролювати розмову.
— Послухай мене, — промовив Микола. — Зараз дитина в дорозі до приймального відділення. Якщо ти справді не знаєш, що відбувається, ти маєш одну просту можливість: сказати нам усе, що знаєш.
Андрій відповів не одразу.
— Ви не розумієте, у що втручаєтесь.
Олена відчула, як холоне спина.
— У що саме? — запитала вона.
— У сімейну справу.
Микола подивився на доньку.
— Наш син не «сімейна справа», — сказала Олена. — Він дитина.
Андрій важко видихнув.
Потім він назвав ім’я своєї матері.
— Мама хотіла лише, щоб усе залишилося як було.
Олена не відповіла.
Тепер у її пам’яті почали складатися окремі епізоди останніх тижнів.
Галина кілька разів сама забирала Лева після годування.
Вона наполягала, що дитині потрібно більше спати.
Вона дратувалася, коли Олена перевіряла його температуру або питала, чому він раптом став млявим.
Але кожна з цих деталей окремо могла мати цілком невинне пояснення.
Проблема була в іншому.
Андрій щойно визнав, що його мати знала про ситуацію.
— Що вона зробила? — запитала Олена.
— Нічого такого, що ти думаєш.
— Тоді скажи конкретно.
Він замовк.
Фельдшер попросив підготувати документи Лева. Машина вже звернула до приймального відділення. Олена дістала телефон із сумки й почала шукати медичні записи сина.
Саме тоді Микола попросив її згадати ще одну річ.
— Де чашка, яку дала тобі Галина?
Олена застигла.
Вона залишила її в кімнаті.
Чай.
Саме після нього Галина наполегливо просила забрати Лева, а перед тим хлопчик майже не торкався іграшок і важко тримав голову.
Олена зрозуміла, що тепер будь-яку дрібницю потрібно зберегти.
Не для помсти.
Для відповіді на просте питання: що саме сталося з її сином?
У приймальному відділенні Лева одразу забрали на огляд. Олена залишилася біля дверей, поки фельдшер передавав медикам інформацію про стан дитини.
Микола стояв поруч.
Він не заспокоював її порожніми словами.
— Ти правильно зробила, що вийшла, — сказав він.
Олена кивнула.
За кілька хвилин лікар вийшов і повідомив, що дитину потрібно обстежити та спостерігати. Причину різкого погіршення ще належало встановити.
Олена одразу запитала про слід під вухом.
Його теж внесли до огляду.
Тоді Микола дістав телефон.
На екрані залишався той самий відеодзвінок.
— Я встиг побачити камеру над узголів’ям, — сказав він. — Але не знав, що саме вона означає. Тепер нам потрібно зрозуміти, хто її встановив і навіщо.
Олена згадала, як Андрій наполягав, що окрему кімнату для неї та Лева підготували заздалегідь.
Вона думала, що це турбота.
Тепер питання змінилося.
Хто мав доступ до цієї кімнати?
І хто знав, що вона з Левом буде там сама?
Микола не радив їй повертатися до святкового залу.
— Поки лікарі займаються Левом, нічого не чіпай, — сказав він. — І не попереджай Андрія про те, що ми вже помітили.
Олена подивилася на екран.
Нових повідомлень не було.
А потім прийшло одне.
«Якщо ти розкажеш лікарям про камеру, ти зруйнуєш нашу сім’ю».
Олена перечитала його двічі.
Після цього вона більше не сумнівалася, що Андрій знає значно більше, ніж намагався показати.
Але повідомлення містило ще одну деталь.
Воно було надіслане не з номера Андрія.
Микола попросив показати екран.
Він подивився на номер, потім на Олену.
— Це не його телефон.
Олена відчула, як у неї перехоплює подих.
Вона знала цей номер.
Це був номер Галини.
Тепер питання було вже не в тому, хто знав про стан Лева.
Потрібно було зрозуміти, хто організував усе так, щоб Олена повірила у звичайну втому дитини — і чому Андрій так боявся аналізу крові.
Через кілька хвилин із кабінету знову вийшов лікар.
— Можемо поговорити? — запитав він.
Олена підвелася.
І цього разу вона вже не думала про те, як урятувати свято.
Її цікавило тільки одне: що покажуть результати обстеження і чому люди, яким вона довіряла, так нервово намагалися не допустити їх появи.
У цей момент Миколин телефон знову завібрував.
На екрані з’явився короткий текст від Галини.
«Не віддавай Лева лікарям. Ти ще не знаєш, що вони знайдуть».
Микола прочитав повідомлення мовчки.
А Олена зрозуміла: тепер у них був не просто підозрілий слід.
У них була людина, яка боялася результату ще до того, як його отримали.
